1764

В середині XVIII ст. на правобережжі Сіверського дінця від Бахмута до р. Лугані виникла військово–адміністративна одиниця, яка отримала назву Слов'яносербія. З другої половині XVIII ст. починається роздача «дач» офіцерам і чиновникам за умови заселення ними земель. У цей час на території від річок Бахмутки до Лугані дислокувався полк сербського генерала Райка Депрерадовича. Всі троє синів генерала служили у батька в полку. Тож закономірно, що сини Депрерадовича отримали кращі землі – безпосередньо на правому березі Бахмутки.

На час роздачі перших «дач», 1764 р., командиром Бахмутського гусарського полку вже був старший син – Георгій Депрерадович. Він збудував собі маєток у слободі Комишувасі, на однойменній річці, притоці Лугані. Середньому, Олексію, і молодшому, Івану, належали Новоселівка і Підгірне на Дінці. Олексій придбав собі ще й «дєрєвню Турілову» при впадінні р. Мокрої Плотви в Бахмутку (стара назва – Велика Плотва).

1799

Дєрєвня Турилівка належала до власності кавалера Олексія, сина Райка Депрерадовича. Душ чоловічої статі – 56, жіночої – 43. Землі 3675 десятин, з яких 175 непридатних для оранки. Коротка економічна примітка за 1799 рік: на правому березі річки Мокрої Плотви на рівнинній місцевості – ставок, млин з двома колами, деревʼяний панський дім, дача біля річок Бахмут і Плотви, по праву сторону в гирлі Плотви, де вона впадає в річку Бахмут поблизу балки Бабкової і Кащенцової, поблизу великої дороги із міста Бахмута у місто Вороніж, ґрунт землі глинистий і частково з каменю алебастру, урожай хліба й трави посередній, ліс хворостяний. Піддані на полях.

Припущення про наявність кам’яної солі у районах Бахмута і Тора (Слов'янська) висловлювалося вже 1818 року. Тоді гірничий інженер Є.П. Ковалевський здійснив обстеження бахмутських соляних озер та виділив Бахмутську формацію Донецького кряжу, що складається з вапняку, гіпсу, глини, соленосної в нижній частині; а також пов'язав утворення карстів з рапою з процесом вилуговування солі на глибині.

1830

На Плані генерального межування 1830 р. зазначено, що колишня с. Турилівка тепер називається Георгієвкою, за іменем її нового власника – Георгія, сина Олексія Депрерадовича. Вона тягнеться правим берегом Мокрої Плотви від Бахмутки аж за «овраг Жусєв». Між гирлом Мокрої Плотви і яром Жусєва – сільце Вигода. Далі на схід починаються володіння капітана Степана Івановича Родзянка, с. Біле.

У ХІХ ст. Депрерадовичі починають продавати землі Георгіївки. Певний час власником села був полковник лейб–гвардії кінної артилерії Олександр Кузьмич Деконський. Землі разом із селянами у Бахмутському повіті переходять йому як шлюбний посаг за дружиною у 1851 р. Традиційно Георгіївку переіменовано на Олександрівку. Вигода отримала назву – Деконське. Та після раптової смерті Олександра Деконського у 1855 р. маєтності знову продано.

Вже з 1842 р. у працях відомих геологів, таких як Фредерик Ле-Пле, Н.Д. Борисяк, О.В. Гуров та інших висувались гіпотези про наявність кам’яної солі в надрах цих земель.

1861

На військово–топографічній карті 1861 р. колишня Георгіївка має нову назву Олександрівка (але вказана і попередня назва – Піунова), сільце Вигода стало Михайлівкою, та ще є два невеликих поселення – Варварівка і Брянцівка (Білоусівська). Можливо, село Брянцівка на Мокрій Плотві належало комусь із нащадків купця Брянцева, відомого в цих краях ще з часів заснування Слов’яносербії.

1871 року здійснено бурові роботи в пошуках солі у Бахмуті. Насичений розчин солі піднімався просто до поверхні. Теоретична наявність у Бахмуті пластів камʼяної солі спонукала гірниче відомство витратити 15 000 рублів на ґрунтовне дослідження соляних покладів Бахмутського повіту. 1876 року поблизу села Брянцівка, на правому березі річки Мокра Плотва заклали бурову свердловину. Бурові роботи продемонстрували позитивний результат: вже за два роки свердловиною було виявлено нашарування камʼяної солі, нижні з яких мали значну потужність. Вже 1879 р. приватна промислова компанія на чолі з інженером М.М. Летуновським почала будівництво першої соляної шахти «Брянцівська копальня».

1881

Першу копальню «Брянцевська копь» введено в експлуатацію 23 серпня 1881 року. Обіч неї місцеві мешканці поставили 11 хат і здавали в оренду найманим працівникам. Так виникло невелике селище. Рудник з’єднувався з Донецькою залізницею ширококолійним рейковим шляхом, збудованим М.М. Летуновським власним коштом.

Незабаром поруч із шахтою М.Летуновського з'явилась шахта «Іванівська», закладена гірничим інженером П.І. Івановим. Згодом Летуновський купує сусідню шахту «Іванівську». Зʼєднавши обидві шахти, утворює одну копальню з двома виходами на поверхню. У 1884 р. Брянцівська копальня видала 4,2 млн пудів солі, почавши у 1881 р. з 250 тис. пудів.

Сіль розробляли галереями заввишки 7 сажнів, завширшки – 6. Використовували порох, бурили шпури, закладали патрони з фітілями. У шахті працювали десятник, підривники, вантажники залізних вагонеток (з розрахунку на 50 пудів солі кожна), катальники до ствола шахти. У процесі добування солі використовувалися перфоратори з ручним приводом, бури, ломи, кайла, лопати. У 1889 р. колектив Брянцівського рудника нараховував 530 працівників.

Наступною, у 1883 році, почала видавати сіль шахта «Деконська». Заснована Акціонерним товариством на чолі зі спадковим («потомственным») гірничим інженером Фелькнером. Назву шахта отримала від розташування поблизу станції Деконська. Трохи згодом запрацювали ще декілька соляних шахт. Як наслідок, падають ціни на сіль і виникає конкуренція на ринку збуту.

В 1880 році на орендованій землі с. Піунівка Петро Марисєв з компаньйонами заклав шахту «Нова Величка» з назвою за аналогією до відомої соляної шахти у Польщі. Пройшовши 45 сажнів основного ствола шахти та 21 водовідвідного, 24 липня 1884 р. шахту продали графу Гнату Оскаровичу Корвін–Мілевському. Соляну копальню «Нова Величка» введено в експлуатацію 1886 року. У розкритій свердловині шахти сіль залягала суцільним шаром на 35 сажнів. З 1894 р. найбагатша з шахт кам’яної солі в Бахмутському повіті «Нова Величка» переходить у власність Південно–Російського солепромислового Товариства, заснованого з метою експлуатування соляних багатств Таврійської і Катеринославської губерній.

У 1882 році Французьким акціонерним товариством з повною назвою «Общество для разработки каменной соли и натуральной соды в Южной России» закладена Харламівська копальня. А з 1885–го введена в експлуатацію і видає на–гора першу сіль.

У 1889 році французька компанія примножує свою власність, купуючи за 2 млн. рублів Брянцівську копальню М. Летуновського. З 1896 року Товариство зайнялося ще й розробкою вугілля і було перейменоване в «Общество для разработки каменной соли и угля в Южной России» («Société des Sels Gemmes et Houillères de la Russie Méridionale»). Французам належали Харламівська і Брянцівська соляні шахти, а також три вугільні копальні – Щербинівська, Нелепівська і Микитівська (територія сучасного міста Торецьк).

Поклади солі було виявлено і поблизу хутора Мар’ївський (Олексіївка) на річці Мокра Плотва. Розвідувальні свердловини тут були закладені у 1889 році, і на глибині 48 сажнів виявили перші пласти солі товщиною 20 футів.

1897

У 1897 році засноване Семенівсько-Іванівське товариство – соляний рудник «Миколай». Рудник знаходився при хуторі Олексіївському. Належав купцям Семену Діонісійовичу Пшеничному зі Словʼянська і Івану Яковичу Древицькому із Таганрога. Для розробки кам'яної солі Товариством було влаштовано шахту глибиною 76,5 сажнів (163 м) із млином на вісім постав для помелу солі, при парових та електричних двигунах. Для розробки алебастру – облаштовані кар'єри, млин на два постава для помелу та печі для випалювання. Споруджені під'їзний шлях, водопровід та електростанція.

1889 року біля села Михайлівка засновано німецьку католицьку колонію Деконська.

Неподалік села Брянцівка було віднайдено поклади кварцитів і вогнетривких глин. Вже 1897 р. тут побудувано Деконський алебастровий завод. У 1901–1903 рр. харківські купці брати Косич і Богомолов на викуплених у німецьких колоністів 6 га землі поблизу станції Деконська звели ще три алебастрові заводи. Акціонерним товариством Деконських заводів було прокладено вузькоколійну залізничну гілку до ст. Деконська. При станції спорудили склад готової продукції місткістю до 50 тонн. Завдяки вузькоколійці відвантаження продукції збільшилося до 150 тонн на місяць. Виробництво зростало, кількість робітників на заводах досягла 250 осіб. Для проживання працівників облаштували шість бараків.

На початку ХХ ст. села Ново–Олександрівка, Михайлівка, висілок Аннівка, хутори Никифорівка, Благодатний, біля яких виникли рудники, увійшли до складу селища Брянцівський рудник.

На 1908 рік загальний обсяг видобутку донецької кам’яної солі складав 32,6 млн. пудів.

Товариство «Любимов, Сольве і Ко» у 1906–1908 роках для потреб содового заводу в Лисичанську викупило декілька маєтків (земельних ділянок), один з яких мав назву «Карфаген».

На правому березі річки Мокра Плотва, на невеликій території, компанією було пройдено 117 бурових свердловин. Пізніше цей солепромисел отримав назву «Новий Карфаген». 1910 року стартувало будівництво 38–кілометрового розсолопроводу від Нового Карфагену до Содового заводу «Любимов, Сольве і Ко». А наступного, 1911 року, розпочалося підземне розчинення солі.

У 1911 році Франко–Російським Товариством хімічних продуктів і вибухових речовин було закладено Кузьминівський соляний рудник. Свою назву рудник отримав від села Кузьминівка, що лежало неподалік – на лівому березі річки Бахмут. Товариство засноване у Парижі 1897 року. Йому належали хімічні заводи з виробництва динаміту, купоросної оливи, сульфатів і соляної кислоти, розміщені в Слов’яносербському повіті при станції Штерівка і в Боровичах Новгородської губернії.

Також у 1911 році поблизу села Благодатне, на лівому березі річки Бахмутка закладена «Бахмутська центральна соляна копальня».

У 1912 році введена в експлуатацію Терещенківська соляна копальня, заснована Товариством братів Терещенків – династією відомих у Російській імперії промисловців, підприємців і громадських діячів.

1917

У 1920 р. соляні копальні увійшли до об'єднання «Південсіль». У 1920 р. були об'єднані копальні «Брянцівський рудник» та «Нова Велічка». З 1922 р. Брянцівський рудник називався «імені Карла Лібкнехта №1» на честь німецького комуніста–революціонера, одного із засновників Комуністичної партії Німеччини. Копальня «Нова Величка» – «імені Карла Лібкнехта №2». Кузьминівський рудник переіменований на шахту ім. В. Володарського (справжнє ім’я – Мойсей Маркович Гольдштейн, марксист, діяч російського революційного руху). Рудник «Миколай» був переназвано на рудник імені Урицького.

Терещенківська соляна копальня стала іменуватися «Рудник ім. Свердлова №1», на честь революціонера, більшовика, тогочасного політичного і державного діяча Я.М. Свердлова. За понад столітню історію рудник пережив чимало потрясінь: горів, тричі був затоплений, у 1920–х рр. тривалий час перебував на консервації. Йому передрікали повну ліквідацію, як і багатьом сусіднім рудникам.

В 1922–му соляні копальні переходять у відомство «Бахсільтрест». Харламівська копальня перейменовується на «Рудник ім. Шевченка».

В 1923 р. «Бахсільтресту» належали підсобні підприємства: рудоремонтний завод у Бахмуті, динамітний завод «Фавʼє» у Словʼяносербську, вугільна шахта і сільгосппідприємство. Продукція: 90% молота сіль, решта – «Екстра» і глибова (для худоби) – реалізовувалася у двох магазинах в Харкові, в одному магазині Бахмута і в магазині на солеруднику ім. К. Лібкнехта. З червня 1923 р. магазини залишились лише в Бахмуті й на солеруднику. Решта солі збувалася через Спілку споживчих товариств Донецького басейну.

У 1923 р. на об’єднаному «лібкнехтовському» руднику працювало 374 чоловік, у тому числі 26 службовців.

Бахмутську центральну соляну копальню у 1924 році було закрито і затоплено.

21 серпня 1924 р. на базі солерудників імені Лібкнехта, імені Свердлова (колишній «Терещенківський»), Свердлова №2 (колишній «Центральний»), Шевченка («Харламовський»), Володарського («Кузьминівський») було утворено селище Брянцівка.

У 1925 році також був ліквідований рудник ім. Урицького (колишній «Миколай») через надлишок виробництва Артемівського солерайону. З жовтня 1925 р. соляні шахти працюють у структурі Укрсолетресту. З 1926 р. робітниче селище Брянцівка переіменоване на робітниче селище Карла Лібкнехта.

У 1922 році Акціонерне товариство Деконських заводів ліквідували. Заводи націоналізували і обʼєднали під загальною назвою «Деконський державний завод алебастрових і вогнетривких виробів». Завод підпорядковувася відомству Обʼєднаного Правління Керамічної промисловості Донбасу. На підприємстві працювало 40 осіб, із них 33 робочих і 7 службовців. З 1924 року підприємство згадується як «Алебастровий завод імені тов. Будьонного». У 1925 – Держзавод ім. Будьонного.

1928

У 1929 розпочалося будівництво шахти №3 ім. Карла Лібкнехта. Це була найбільша на той час соляна шахта в СРСР з проєктною потужністю 1 млн 200 тисяч тонн солі на рік. У 1932 ствол шахти було пройдено до Брянцівського шару. Але через події Другої світової війни процес будівництва зупинився.

Розбудовуються нові селища – Чернишевського і Верхнє, зводяться 2–х і 3–поверхові будинки. В селищі ім. К.Лібкнехта у 30–ті роки закладено парк, зʼявилися стадіон і концертний майданчик. Селищна школа на шахті №2 із семирічки перетворилася на десятирічку. За пару років для школи збудували нову двоповерхову будівлю, а в старому приміщенні у 1938 відкрили Палац піонерів.

У 1934 р. розпочинається будівництво Палацу культури ФЗН, яке завершили вже після війни.

У вересні 1935 р. організоване вагонне депо станції Сіль.

27 жовтня 1938 р. робітниче селище Карла Лібкнехта Артемівської міськради віднесли до розряду селищ міського типу – смт Карла Лібкнехта. А селище динасового (керамічного) заводу імені Будьонного, який виготовляв вогнетриви, і гіпсово–алебастрового заводу ім. Ворошилова разом із селом Михайлівкою було виділено в смт Будьоннівське.

1939

За переписом 1939 р. у смт ім. К.Лібкнехта Артемівської райради проживало 6 739 осіб.

Із початком Другої світової війни на руднику імені Шевченка (кол. Харламівський) припинилося відкачування води, розпочався процес затоплення і розмивання ціликів з наступним деформуванням ґрунтової поверхні. 1942–го утворилася перша воронка, а на весну 1944 року це вже було величезне провалля – котловина глибиною 25–30 м з трьома воронками на схилах, дві з яких були наповнені солоною водою. Зараз на місці Харламівського соляногорудника знаходиться шість воронок – озер зі солоною водою. Місцеве населення називає цю територію «Проваллям».

Під час німецької окупації періоду Другої світової (1941-43 рр.) вдруге сталося затоплення рудника №7. Цілики довкола ствола були затоплені на висоту 1,2 м. Намагаючись врятувати рудник, німці з лютого до травня 1943 відкачували воду із виробітку і розпочали кріплення підмитих довколоствольних ціликів цеглою.

Після деокупації місцевості у 1943 р. починаються роботи з відбудови селища. Впродовж 3,5 місяці було відновлено рудник №1 ім. К.Лібкнехта і рудник ім. Володарського. Уже в грудні починається видобуток і відвантаження солі народному господарству. У 1944 р., після введення в експлуатацію рудника №2 ім. Свердлова, видобуток солі складав 435 тис. тонн.

У першому році післявоєнної п’ятирічки було відновлено рудник №3. І в березні 1948 року перша черга шахти вступила до ладу. Це дозволило рудоуправлінню відвантажити цього ж року для потреб народного господарства 1230 тис. тонн солі. Повне будівництво завершилося 1949-го.

1949

1963 року динасовий завод ім. Будьонного отримав нову назву – «Білокамʼянський шамотний завод», що спеціалізувався на виробництві вогнетривкої цегли для потреб металургійної промисловості. Деконський комбінат будматеріалів виготовляв сухий тиньк, гіпсоплити, гіпсоблоки, гіпсовий і будівельний камінь.

У 1958 р. смт Будьонівський було перейменовано в смт Білокам'янське. А 8 липня 1965 р. Указом Президії Верховної Ради УРСР смт Білокам'янське і смт Карло-Лібкнехтове об'єднали в місто Карло-Лібкнехтовськ.

1969

У період з 1957 по 1962 роки на території колишнього селища шахти «Нова Величка» виникло утворення з трьох карстових проваль. Внаслідок чого у 1976 році через аварійний стан міжкамерних цільників центральної частини закрито Рудник №2.

В 1978 році об’єднання «Артемсіль» приступило до будівництва Рудника №4. Два стволи №4 і №4-біс, глибиною 260,5 метрів, були пройдені до Брянцівського шару, на якому й здійснювалися гірничі роботи.

1980

В 1980 році став до ладу Рудник №4. Він був найбільшим в Європі з урахуванням його проектної потужності, розрахованої на видачу і переробку 2,3 млн. тонн солі в рік.

Обсяги видобутку солі ДП «Артемсіль» неухильно зростали і склали у 1985 році 6,8 млн. тонн.

У 1980 році частина селища південніше Деконського комбінату отримала нову назву – Бахмутське. Через селище проходила траса на Артемівськ (колишній Бахмут). У 1980 році село Бахмутське оновили. З'явилася нова школа, дитячий садочок, будинок культури «Зоря», комплекс магазинів, колгоспна контора. На центральній вулиці звели багатоповерхові будинки й котеджі. Тоді село вважалося найкращим в Артемівському районі, за що було нагороджено дипломом ВДНГ.

1991

У 1991 місто нарешті вивільнилося від радянської ідеології й отримало назву, що нагадувала про його істинне походження і мотиви розвитку. Постановою Верховної Ради УРСР від 5 липня 1991 р. місто Карло-Лібкнехтівськ перейменовано на місто Соледар.

У 1999 р. до складу Соледара включені смт Дворіччя (у народі – Свердловка) і Сіль. До 08.09.2016 р. місто входило до складу Бахмутської міської ради. Було передане до складу Бахмутського району з присвоєнням категорії міста районного значення.

Обсяги видобутку солі ДП «Артемсіль» неухильно зростали і склали у 1991 році – 7,2 млн. тонн.

У грудні 2002 року фірма КНАУФ придбала акції ЗАТ «Деконський гіпс» і разом з цим ліцензії на видобуток гіпсового каменю на кількох родовищах – Нирківське, Покровське, Михайлівське. У жовтні 2003 року, завдяки вкладеним іноземним інвестиціям, у місті запрацювало нове модернізоване підприємство – ТОВ «Кнауф Гіпс Донбас».

Вироблені штреки не залишаються закинутими і порожніми. На глибині 288 метрів соляної шахти №1–3 м.Соледара у Підбрянцівському шарі розташовані лікувальний і туристично–розважальний комплекси.

У 1993 році було розпочато будівництво спелеосанаторію «Донбас», який спеціалізується на лікуванні та профілактиці захворювань дихальних шляхів і щитовидної залози. Підземне відділення (спелеовиділення) розташовувалося на глибині 288 метрів і будувалося за спеціальним проєктом, розробленим ВНДІ «Сіль». З 2007 року носить назву спелеосанаторій «Соляна симфонія».

У березні 2021 року на руднику №1 ДП «Артемсіль» презентували відкриття нового екскурсійного маршруту «Таємниці підземного соляного світу». На 160–метровій глибині у відпрацьованих соляних галереях шахти діє музей історії солевидобутку. Поруч із ним знаходиться діюча церква.

Наприкінці 2021 році відкрито новий підземний туристичний маршрут від ГП «Артемсіль» – «Феєрія солі».

28 серпня 2021 року державне солевидобувне підприємство «Артемсіль» відзначило свій 140–річний ювілей. До складу ДП «Артемсіль» входить чотири діючі виробничі одиниці: рудники №1-3, №4, №7 та №8. За 2021 рік на ДП «Артемсіль» виробили близько 2 млн тонн солі. Того року підприємство відвантажило свою продукцію до 15 країн світу.

2021 року у адміністративному центрі громади – місті Соледар проживає 10671 осіб.

2022

24 лютого 2022 року розпочалося повномасштабне вторгнення рф в Україну. Через російські обстріли з квітні 2022 року в шахтах Соледару припинили видобуток солі.

6 січня 2023 року армія загарбників захопила село Бахмутське на південний схід від Соледара. Після цього окупанти почали штурм міста. Бійці ЗСУ тримались у Соледарі майже до кінця січня 2023 р. Бої за місто були запеклими. Місто визнано окупованим з 25 січня 2023 року. Але міста вже не залишилося, воно повністю зруйноване.